Консультація "Дитяча впертість : як чинити батькам?"

 Дитяча впертість буває кількох типів:

 

• упертість надмірної вимогливості - причина криєтьсяв дуже суворому й вимогливому вихованні дитини. У тако­му випадку батькам варто більш самокритично поставити­ся до себе. Слід проявляти більше довіри до самостійності дитини, поважати її інтереси, захоплення;

 

• упертість розбещеності - навпаки, батькам треба поси­лити вимогливість до дитини, не потурати всім її «хочу». Але й різкі виховні зміни в таких випадках теж небажані;

 

• упертість «покинутої» дитини - батькам варто приділя­ти дитині більше уваги.
• Усі три згадані типи впертості є захисною реакцією дитини на неадекватне ставлення дорослих до неї. Адже в кожному випадку дитина стикається зі зневажливим ставленням до власної самостій­ності: у неї не вірять, їй не довіряють. Тож усі три типи ставлять зав­дання перед дорослими: треба змінювати ставлення членів сім'ї до дитини та одне до одного.
•      Утім існує ще один тип упертості дитини. Він пов'язаний з особливостями нервової системи, зокрема організації нейронних зв'язків у мозку людини. Це визначає тип її психічної саморегуляції, якою є темперамент.

•      Темперамент - «природний грунт», на якому відбувається  | процес формування окремих рис характеру, розвиток окремих А  здібностей людини. Від темпераменту залежать динамічні особливості характеру людини, стиль її поведінки.

       За цього типу впертості поведінка дитини не переходить із предметного плану в міжособистісний. Такий перехід відбувається у трьох перших типів, і в них упертість отримує підтримку від моти­ву самоствердитися.

       Упертість не є вродженою рисою характеру. Характер людини - це складний синтез конкретного типу вищої нервової системи, типу темпераменту, що переважає, а також життєвого досвіду, умов життя, впливу найближчого оточення й виховання.

• Поради батькам

       Усі ми хочемо, щоб наші діти в дорослому віці мали незалежний критичний розум, були в змозі приймати важливі рішення, керую­чись власними, а не чужими інтересами, чи не так? І вперті діти мо­жуть бути успішніші в цьому за будь-кого іншого, бо від народжен­ня мають незламний внутрішній стрижень. Батьки лише мають не зраджувати духовному зв'язку, яким вони пов'язані з дітьми, не піддаватися спокусі змушувати дитину будь-що підкорятися їхньо­му авторитету, пам'ятати, що вперті діти можуть бути справжнім скарбом - адже вони енергійні, наполегливі, радо приймають ви­клик і беруть на себе відповідальність.

       Проте як на повсякденному рівні зберегти в дітей ці чудові якості й водночас заохотити їх до співпраці, підтримувати гармо­нійну атмосферу в родині? Пропонуємо до вашої уваги поради Лори Маркхем (Laura Markham), клінічного психолога Колумбійського уні­верситету (Нью-Йорк, США).

       Більшість батьків упевнені, що слухняність - необхідна якість для дітей. Проте цю думку варто піддати сумніву. Усі хочуть вихова­ти відповідальну, помірковану, контактну, старанну дитину, здатну чинити правильно, навіть якщо це складно. Але поняття «слухня­ність» цього не передбачає! Порівняйте установки «Чиню правиль­но, бо я цього хочу» (моральність) і «Роблю щось, бо мені так ка­жуть» (слухняність) - відчули різницю?

      Гіркий приклад, що ілюструє поняття слухняності: у 1934 році у промові до групи молоді Адольф Гітлер стверджував: «Ми хо­чемо, аби наш народ був слухняним, тож ви маєте практикувати слухняність». Відповідно до досліджень швейцарського психоло­га та психоаналітика Еліс Міллер (АІісе Miller) усі провідні фігури Третього Рейху були змалку привчені до слухняності, виховані в родинах, де слухняність була найпершим правилом поведінки. Усі знають, до чого це призвело: сліпа покора тиранічному ліде­рові, масова втрата внутрішнього морального коду, мільйони безневинних жертв.

       Отже, слухняність не завжди є бажаною поведінкою, до якої необхідно прагнути. Позаяк інколи слухняність означає, що дитина виконує те, що їй каже хтось доросліший чи сильніший, - без запи­тань, усупереч переконаності у протилежному або на шкоду іншим чи самій собі. Звичайно, батьки мають наполя­гати на тому, щоб діти слухались, коли їхньому життю може загрожувати небезпека, - напри­клад, брати за руку, переходячи вулицю, втри­мувати, коли ті намагаються схопити гострий край ножа або гарячу праску. Але при цьому батьки мають «хапати за руку» не дітей, а са­мих себе, коли йдеться про буденні речі, та пам'ятати найважливі­ше: слухняність є результатом довіри, а не зламаної волі!

      Кожні люблячі мама й тато прагнуть дитячої довіри, що наро­джується зі спілкування, емоційного зв'язку, емпатії - але в жод­ному разі не зі сліпої слухняності з остраху покарання чи через без­думність. А крім того, розумні батьки воліють, щоб їхня дитина була внутрішньо дисциплінованою, вміла брати на себе відповідальність за свої рішення, а головне — була здатна розрізняти, хто вартий щи­рої довіри й захоплення, а хто - ні.

      Пам'ятайте, що вперта дитина зазвичай прагне про все дізна­ватися на власному досвіді, експериментально перевіряти все, про що їй кажуть. Тож якщо немає серйозної небезпеки для життя чи здоров'я дитини, варто дозволити їй отримати бажаний досвід, за­мість того, щоб намагатися контролювати її дії.

      Не забувайте також, що вперта дитина частіше й інтенсивні­ше, ніж інші діти, випробовуватиме вас «на міцність» - саме так вона вчиться, опановує світ. Частіше усміхайтеся, повсякчас нага­дуйте собі про психологічні особливості вашої дитини і зберігайте спокій, аби запобігти хронічній нервовій втомі та погіршенню ва­ших взаємин.

       Уникайте протистоянь та боротьби за владу в родині, встанов­люючи певні чіткі порядки. У такому разі ви виглядатимете не дик­татором, а просто виконавцем правил - таким самим, як і дитина.

•  Якщо дитина засмучена - допомо­жіть їй виразити біль, страх, розчаруван­ня, аби вони розчинилися. Відтак дити­на буде готова слухати і слухатися вас. При цьому, звичайно, ви маєте бути прикладом у всьому, чого вчите дитину - адже навіть якщо діти не роблять те, що ви кажете, вони, зрештою, завжди роблять те, що ви робите.

      Більшість упертих дітей борються за повагу. Тож якщо ви щиро поважатимете вашу дитину - вона не матиме потреби відчайдуш­но захищати свою позицію. Також дуже добре, якщо дитина будь-що відчуватиме, що її розуміють, - утім, хіба не зі всіма людьми так? Тож навіть якщо ви бачите, що в певній ситуації бажання дитини не­доречне й не може бути задоволене, - покажіть їй, що ви на її боці, що розумієте її, а відтак разом знайдіть компроміс. Спільний пошук рішення, коли обидві сторони у виграші, утримує вперту дитину від «вибуху» та розвиває в ній надважливу здатність - конструктив­но домовлятися.